Пригадаймо, що у Радянському Союзі до середини 60-х років до політології ставилися негативно. Вважалося, що політика вивчається в рамках історії КПРС, філософії, політичної економії, наукового комунізму. Із середини 60-х років ставлення до науки про політику почало змінюватись. 5 січня 1965 року в газеті "Правда" була опублікована стаття Ф.М. Бурлацького "Про політичну науку", в якій автор обґрунтував право вчених розглядати, формулювати нові ідеї реконструкції союзної держави на загальнолюдських цінностях, на принципах демократії й свободи. З того часу політологія як соціальна наука набуває права громадянства.
Які питання викликали дискусію? На нинішньому етапі після тривалого обговорення (одні вважали, що політичну проблематику вивчає не лише політологія, а й інші соціальні науки, а тому немає необхідності в окремій науці про політику; другі — фактично ототожнювали політологію і політичну соціологію) переважна більшість фахівців дійшла висновку, що політологія є загальною інтеграційною наукою про політику в усіх її проявах. У широкому розумінні політологія є наукою про політику та її взаємини з людиною й суспільством. У вузькому - це наука про політичну владу, її природу й сутність, зміст і механізми здійснення. Але на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає універсальні та специфічні закони політичного життя, спосіб організації й здійснення влади в динаміці, в дії.
У своєму становленні політологія в Україні пройшла через дискусію про те, чи може бути "науковий націоналізм" теоретичною основою науки про політику, відповідною методологією всіх політичних процесів. Переважна більшість учасників дискусії дійшла висновку, що націоналізм як провідна категорія концепції державного будівництва ні в теоретичному, ні в практичному плані не може бути застосований. Навіть західні експерти, позитивно оцінюючи націоналізм як фактор, що сприяв зламу тоталітарного режиму, приходять до висновку, що орієнтація на націоналізм загрожує незчисленними бідами для світу в цілому, для Європи, зокрема, для Східної Європи, що нестабільно модернізується, особливо.
У кожній країні політологія, мабуть, більше, ніж будь-яка інша суспільна наука, "прив'язана" до національної специфіки. В цьому випадку виникає спокуса, і це питання також широко дискутувалося, визначити політологію як окрему українську національну політичну науку. Проте політологія має загальний характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку. Тому бачиться некоректним визначення політології лише як української науки. Піти цим шляхом означає — свідомо відмежуватися від сучасних досягнень світової науки про політику. Звичайно, такий підхід не виключає того, що ми можемо і повинні створити українську політологічну школу, тобто по ряду ключових проблем теорії політики потрібні наукові розробки, які б за своєю актуальністю і якістю вигідно відрізнялись від наукових досліджень інших політологічних шкіл.
Комплексна тема "Україна в контексті трансформації політичних систем у країнах СНД, Балтії, Центральної й Східної Європи" тривалий час досліджується в Інституті політичних і етно-національних досліджень НАН України. При дослідженні цієї теми продуктивним виявився порівняльний (компаративний) метод. Використання цього методу науковими студіями, започаткованими в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, дало змогу осягнути політичну систему сучасної України в усій її цілісності, розглянути її складові: державні інституції, механізми взаємодії різних гілок влади, основні засади функціонування місцевого самоврядування, тенденції становлення партійної і виборчої систем, формування інститутів правової держави і громадянського суспільства. На основі виявлення загальних рис і відмінностей в ряді колективних та одноосібних монографій показано трансформацію політичних систем у постсоціалістичних країнах порівняно з тим, як відбувається цей процес в Україні.
Політологія як наука і навчальна дисципліна
Твердження про те, що політична наука й політологія відмінні за рівнем пізнання політичних процесів і явищ, також, на мій погляд, носить непереконливий характер. Справа скоріше в іншому: політологія як наука і як навчальна дисципліна має свої специфічні особливості. Головне завдання політичної науки — отримання знань про політику на основі узагальнення здобутих даних. Застосовуючи загально-філософські (соціологічний, нормативно-ціннісний, біхевіористський, порівняльний), загальнонаукові (аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання), емпіричні методи (використання статистики, аналіз документів, реальні спостереження), вона досліджує закономірності розвитку політичної сфери, політичну систему, глобальні, геополітичні проблеми. Політологія як наука має право на незавершеність процесу дослідження, на гіпотетичні передбачення.
Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень та Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, Національний інститут стратегічних досліджень, Національний інститут проблем міжнародної безпеки та оборони України, ряд суспільно-політичних центрів. Створені і діють, хоча не так активно, як належало б, Українська академія політичних наук, Українська асоціація політологів, Асоціація молодих політиків і політологів України. Періодично виходять друком часописи політологічного профілю.
Констатуємо, що з ряду ключових проблем політології українські вчені здійснили наукові розробки, які за своєю досконалістю й інноваційним потенціалом, безперечно, є значними. За останні п'ять з половиною років в Україні вийшли друком понад 100 наукових і навчальних книг з політології. Йдеться насамперед про такі, як: В.Д. Бабкін, В.Н. Селіванов "Народ й власть" (1996); В.П. Горбатенко "Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть" (1999); І.Ф. Курас "Етнополітика: історія і сучасність" (1999); Ю.А. Левенець "Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX - початок XX століття)" (2001); В.М. Литвин "Україна: політика, політики, влада" (1997); Л.П. Нагорна "Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії" (1998); М.І. Михальченко, В.П.Андрущенко "Беловежье. Л. Кравчук. Украйна 1991-1995" (1996); Ю. Шаповал "Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії" (2001); М.І. Михальченко "Украинское общество: трансформация или лимитроф Украины?" (2001).
Політологія викладається у вищих закладах освіти. Політологія як навчальна дисципліна дає знання про політичні інститути, їх організацію та функціонування: права, свободи, обов'язки громадян; про політичні процеси; участь особи в політичному житті; суб'єкти і об'єкти політики; політичну культуру; світовий політичний процес. З початку 90-х років політологія як нормативна дисципліна викладається у вищих навчальних закладах. У той час довелось долати відсутність підручників, кваліфікованих педагогічних кадрів. Нині за участю вчених і викладачів підготовлені й вийшли друком підручники, навчальні посібники, які в цілому забезпечують викладання політичної науки. Назву тільки деякі з них: "Політологія". Підручник для студентів вищих навчальних закладів (за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка) (2001); "Політологічний енциклопедичний словник". Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів (відп. ред. Ю.С. Шемшученко, В.Д. Бабкін) (1997); Ф.М. Рудич "Політологія". Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти (2000); П.П. Шляхтун "Політологія (теорія та історія політичної думки)". Підручник (2002).
Про ці, зрештою, відомі факти говорю лише з однією метою: подолати хоч якоюсь мірою дефіцит інформації про стан політології в Україні. Загальний висновок можна зробити такий: політична наука в Україні поступово посідає відповідне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності, впевнено виходить на рівень стабільного розвитку.
Все це, звичайно, не говорить про відсутність проблем у становленні і розвитку політичної науки. На розвиток політології впливають фактори, що її гальмують, а також ті, які сприяють цьому процесові. Своєрідний політологічний ренесанс, який нині спостерігаємо, приховує в собі небезпеку компрометації цієї науки, масового напливу дилетантизму і непрофесіоналізму (з'явилось багато політологічних центрів з амбітними назвами, за якими нічого не стоїть по суті, а також велика кількість охочих називати себе видатними політологами, не маючи для цього абсолютно ніяких підстав), прагнення приручити політологію, зробити її зовнішньо респектабельною служницею чинної влади. Останнє виявляється у відсутності традицій незалежності гуманітарної науки. Певні групи вчених зберегли й посилили свою залежність від влади, інші - розійшлися по партіях і рухах і зайнялися теоретичним обслуговуванням їхніх інтересів. Розвитку науки взагалі і політології зокрема перешкоджає відсутність стабільності політичної, соціальної і економічної ситуації у країні.
Водночас існують фактори, що сприяють рухові політології до сучасного рівня. Це наявність відповідної інституціональної бази, про яку згадувалося вище; чималий корпус висококваліфікованих освічених політологів. Зріс і, це необхідно особливо підкреслити, чисельний корпус фахівців вищої кваліфікації з політичних наук. На 1 січня 2003 року захищено та затверджено ВАКом України 47 дисертаційних праць на здобуття наукового ступеня доктора і 261 — на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. Молода генерація політологів, яка здобуває освіту в нових умовах, знайома з досягненнями світової науки, швидко оволодіває сучасними методами дослідження, іноземними мовами, дає підстави сподіватись на краще майбутнє політології. У цьому плані позитивним чинником було б надання Українській Академії політичних наук статусу державної. До останнього часу владні органи інертно ставляться до вирішення цього питання. У складі фахівців вищої кваліфікації (нині ця установа налічує 67 академіків і 28 членів-кореспондентів) Академія могла б відігравати роль координаційного центру у здійсненні різноманітних проектів дослідження актуальних проблем політичної науки. Однією з таких проблем є моніторинг реформування політичної системи і становлення інститутів правової держави та громадянського суспільства.
У проектах конституційної реформи, які нині інтенсивно обговорюються, увага зосереджена навколо інституційних питань: бути Україні президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською республікою, як досягти оптимального розподілу повноважень Президента, парламенту, уряду, якою має бути виборча система формування законодавчої влади. Немає сумніву, що ці питання є важливими, і їх треба вирішувати, насамперед, на конституційному рівні.
Проте поза увагою залишається ряд питань, від розв'язання яких залежить стабільність і передбачуваність розвитку суспільства, самопочуття громадян держави та, зрештою, і результативність політичної реформи.
Перше, у владні структури після їх реформації повинні прийти підібрані за конкурсом професіонали, які бажають і здатні самовдосконалюватись. Слід провести атестацію всього корпусу державних службовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управлінці повинні володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання у своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами по управлінню.
Органічно пов'язана з політичною культурою проблема викорінення проявів корумпованості в державному апараті. Для боротьби з корупцією недостатньо, хоча й важливо, щоб вищі посадові особи держави були порядними людьми. Небезпека криється в їхньому оточенні. Тут непоодинокі випадки прояву хабарництва. Але з беззаконням належить боротися за допомогою закону і тільки закону. В ряді західноєвропейських країн, зокрема в Польщі і Франції, діє спеціальний судовий орган — Державний трибунал, повноваженнями якого є притягнення до відповідальності вищих посадових осіб за порушення конституції чи законів у зв'язку з посадою, яку вони обіймають, або у сфері виконання своїх службових обов'язків. Концептуальною основою нормативно-правових актів щодо боротьби з корупцією має бути не документування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які б виключали можливість корупційних проявів. Якщо цю тенденцію не подолати, то наслідком цього може стати становлення такого суспільного устрою, в якому навіть при чітко визначених повноваженнях різних гілок влади чесність, порядність, обов'язковість і професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки, а Україна буде виведена з числа цивілізованих країн.
Друге питання — це становлення громадянського суспільства. Саме в цьому контексті стратегічним напрямом реформування політичної системи має стати формування інститутів громадянського суспільства. Громадянське суспільство утворюють вільні громадяни з високим рівнем політичної, економічної, соціальної культури. Громадянське суспільство - це суспільство порядних, високоосвічених людей, основу якого складає середній клас. Якщо основним елементом громадянського суспільства виступає особа, то його несучі конструкції — усі ті соціальні інститути, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь і які, як і в цілому громадянське суспільство в Україні, діють слабко. Це — місцеве самоврядування, політичні партії, професійні об'єднання, асоціації, творчі союзи, система освіти, сім'я, церква. Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно: забезпечити законодавче залучення представників опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробленні, прийнятті і відповідальності за реалізацію важливих державних законів; запровадити постійні зустрічі (Національна асамблея, круглий стіл) вищих посадових осіб держави, лідерів політичних партій, опозиційних рухів по обговоренню і розв'язанню конфліктних питань, визначенню стратегії розвитку країни у політико-соціальній, економічній та зовнішньополітичній сферах.
Ключовим завданням політології є навчально-просвітницька діяльність, формування високої політичної свідомості та політичної культури громадян України, зокрема, молодого покоління. У цих процесах політологія, як навчальна дисципліна, відіграє незамінну роль. Невідкладне завдання — поширення політологічних знань по вертикалі, тобто підготовка професійних політиків, парламентарів, урядовців, працівників державного апарату. Проблеми впорядкованості суспільних процесів і утвердження державності України, впливу владних структур на поліпшення життя громадян — усе це вимагає від носіїв політичної влади високої політичної культури, чого їм так бракує. Безпосередні спостереження за проведенням численних "круглих столів", де, зокрема, обговорювали й питання політичної реформи, свідчать про надзвичайно низький рівень професійної політичної культури багатьох народних депутатів, державних службовців.
Не менш актуальною і такою ж складною проблемою є поширення політичних знань по горизонталі: серед найширших верств населення, учнівської й студентської молоді, серед усіх соціальних груп, партій, рухів і організацій. Цілеспрямоване вивчення політології у вищих навчальних закладах освіти є базовим у засвоєнні систематизованих знань про демократію. Ґрунтовно вивчивши основи політології, випускник, зрештою, має відчути себе повноцінним громадянином, реальним творцем справжньої демократії, вміти професійно оцінювати реалістичність (чи утопічність) здійснюваної політичної модернізації, тим самим стати на шлях творення політичної філософії життя, формування правової свідомості, активної громадянської позиції.
Підвищення рівня викладання політології і, відповідно, поглиблене опанування учнями й студентами політологічних знань зумовлюють необхідність існування державної програми розвитку політичної науки й освіти. Мають з'явитися навчальні цикли з політології на радіо й телебаченні. Необхідно удосконалювати систему підготовки та перепідготовки кадрів політологів, збільшити вакансії в аспірантуру й докторантуру з політології, забезпечити державну підтримку видань політологічної літератури тощо. Важливо, щоб влада була зацікавлена в об'єктивних дослідженнях та розглядала політологію як суттєвий інтелектуальний ресурс суспільства.
